Студенческий форум КНЕУ

Здравствуйте, гость ( Вход | Регистрация )

 
Ответить в эту темуОткрыть новую тему
> Проблема історичної пам'яті у романі Олеся Гончара «Собор»
Дмитрий
сообщение 6.3.2011, 22:58
Сообщение #1


В ауте
**********

Группа: root
Сообщений: 1 704
Регистрация: 1.2.2011
Пользователь №: 1



Проблема історичної пам'яті у романі Олеся Гончара «Собор»

За Чорним шляхом, за Великим Лугом,
Дивлюсь: мій прадід і прапрадід, і пра-пра –
Усі ідуть за часом, як за плугом.
Ліна Костенко
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров клекоче і гуде.
Василь Симоненко

Роман «Собор» Олеся Гончара – твір багато проблемний, але основна – це проблема історичної пам'яті народу, така давня і традиційна в художній літературі. Вона пов'язана з назвою роману. Собор у «Соборі» безпосередньо впливає на хід подій; є не просто історичним пам'ятником, а виступає символом культурних цінностей народу: духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам'яті. Він пережив усілякі лихоліття, його зуміли зберегти і в страшні роки більшовицької руйнації, і в роки
Великої Вітчизняної війни. Собор вистояв не в одній воєнній круговерті, як безсмертний і незнищенний дух народу. Один із осквернителів старовини, руйначів історичних пам'яток – Володька Лобода дивується живучості храму, що не піддається ніякій руйнації «дивно, стільки вирв бомбами на Зачіплянці було нарито, а його жодна не взяла. Наперекір усім бомбам досі стоїть, мов якась антибомба, вістрями угору, у небо, у вись. Зуміли ж отак поставити, передчути час!...А тепер борись із ним…ще чай побори…»
Собор у романі – це єдність поколінь – минулого і сучасного, це історична пам'ять народу, котра не має права на загибель, бо небезпечно для суспільства, якщо воно плодить безбатченків. Той, хто нищить пам'ять народу, перекреслює по своєму його історію, той зречеться в ім'я свого благополуччя батька, матері, Вітчизни.
Собор виразніше окреслює минуле, діла чорні і праведні, добро і зло, руйначів і будівельників. Над цим роздумує і Нестор Махно після того, як Яворницький вигнав з храму його степових піратів: «Ти людина-легенда, чому ж діла твої такі чорні? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобі? Чи світ іде до того? До того, що на сцену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник…Але знати б тобі: зайнятий руйнуванням неминуче деградує…»
Підтвердженням цих роздумів є руйнівна діяльність Володьки Лободи, що «сидить на культурі» і водночас руйнує її. Замахнувся він і на витвір-диво рук козацьких зодчих – зачіплянський собор. Замахнувся, бо нюхом уловлював дух руйнівної системи, прислухався, що скажуть зверху. На якійсь нараді нібито було сказано: навіщо нам десятки пам'яток із вісімнадцятого сторіччя? Чому не залишити по одній від сторіччя, а решту…
Може, й справді там настрій такий?
А ось як Володька Лобода, позбавлений історичної пам'яті безбатченко, людина без роду і племені, відгукується про письменників, яких турбують «вічні питання, вічні істини»: «Їм би оцей собор – стояли би вік на нього молились… Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини…»
Тим часом Олесь Гончар устами своїх героїв розпочинав дуже важливу розмову про дух і бездуховність, пам'ять і безпам'ятство, про творення і руйнування…Невже всюди, де йде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач?» - ставить питання автор «Собору». Його герої «переглядають світ від стійбищ первісної людини до Геродота», від фольклорних вершин поезії і до гнівного слова Шевченка, від патріотичних звитяг запорожців – до наших днів. Аналізуючи минуле й сучасне, герої «Собору» переконуються: на шляху до свободи людина завжди стикалася з руїнництвом, яке призводило до нищення найцінніших витворів людських рук, розуму й натхнення. Їх турбує проблема: «невже душа висихатиме, а зостануться з часом лише каркаси інтелекту? І зникатимуть святощі, а на їх місце вдиратиметься цинізм?» а як же з тим, що витворила культура кожної нації? Як із соборами, з народними звичаями, неоціненними загальнолюдськими цінностями?
З тих уже далеких від нас 60-х років О.Гончар своїм «Собором» звертається до нас, тих, хто щойно вступив у ХХІ сторіччя: «Чому пісень не співаєте...Чому навіть сміх ваш не схожий на той, яким сміялось козацтво?»
Автор стверджує, що є якась колективна свідомість у народу, в людства – повинна ж вона передаватись у майбутнє, повинна ж у пам'яті прийдешніх зберегтись.
Саме над цим розмірковує і воєнком, який у роки війни не віддавав наказу стріляти в собор: « тут уперше перед ним була зодчеська цінність з нерозчавленими куполами», врятована випадком чи нестримним рухом фронтів.
І хоч собор був чудовим орієнтиром, але начарт твердо перестеріг своїх артилеристів:
-- По тому – не бити!
Чому він так тоді сказав? Може, пекуча ненависть до руйначів, до нищителів прояснила йому розсудок, продиктувала наказ – зберегти!
У спогадах виникали пам'ятники архітектури, що «як білі світильники, кимось поставлені в правіки, осявали його похмуру північ. Але тоді він не знав, що то – зодчество, не знав, що те світло творіння, той голос невідомих будівельників був посланий із сивої давнини і для його душі, що й для неї той голос призначався. І хіба винен ти, що дивився на все те очима, які не вміли та й не бажали нічим дорожити, не розуміли, що перед ними скарби?»
Тільки згодом відчуєш це, пройшовши півсвіту дорогами руїн і страждань.
Ті, хто будували цей красень-дев'ятиглавець, думали про вічність. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній мету і натхнення, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам.
Звичайно, розмірковує герой, можна прожити і без пісні, і без соборів, і без Рафаеля, а «Анну Каренину» читати в екстракті, на півтори сторінки тексту. Але чи не стали б ми тоді тяглом історії?
А Микола Баглай не хоче стати «тяглом історії»: він намагається переконати й інших у тому, що собор – найвища поезія, що в «отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа степу. Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал…»
Він звертається до друга-«технократа» з такими словами: «Нас з тобою не буде, а дев'ятиглав цей стоятиме, повинен стояти!... Такий собор, такий витвір, він належить не тобі, не мені, точніше, не тільки нам. І не тільки нації, яка його створила. Він належить усім людям планети!»
Зруйнувати собори – це значить на руїнах, знищити сенс праці людської й історичної пам'яті, а це – гріх.
Нині кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду.
Як добре, що за роки незалежності України багато вже відродилося і відроджується соборів, наших духовних святинь, повертається до нас історична пам'ять.
Наше око милують і радують відроджені храми куполами золотих бань, що стрімко піднялись у саме блакитне небо з жовтими променями великої надії, що жевріє в кожному серці: бути соборам на широких теренах незалежної соборної України. Вони допоможуть очистити назавжди глибоку «людської душі криницю».
Відгукнімось, юні друзі, на заклик Олеся Гончара: «Собори душ своїх бережіть, друзі…»
Пользователь в офлайнеКарточка пользователяОтправить личное сообщение
Вернуться в начало страницы
+Ответить с цитированием данного сообщения

Быстрый ответОтветить в эту темуОткрыть новую тему
1 чел. читают эту тему (гостей: 1, скрытых пользователей: 0)
Пользователей: 0

 



Текстовая версия Сейчас: 13.10.2011, 19:45

Украинская Баннерная Сеть
Ссылки: Студенческий портал СУМНО - Інтернет-видання про сучасну українську культуру <% SAPE %>