Студенческий форум КНЕУ

Здравствуйте, гость ( Вход | Регистрация )

 
Ответить в эту темуОткрыть новую тему
> Моя душа – це храм, чи купа цегли?, (Твір-роздум за романом О.Гончара «Собор»)
Дмитрий
сообщение 7.3.2011, 22:27
Сообщение #1


В ауте
**********

Группа: root
Сообщений: 1 704
Регистрация: 1.2.2011
Пользователь №: 1



Моя душа – це храм, чи купа цегли?
(Твір-роздум за романом О.Гончара «Собор»)

«Чи знаєте ви, що ви Божий храм і дух божий
У вас пробиває? Як хто зруйнує храм Божий,
Того покарає Бог, бо храм Божий сятий,
А храм той ви!»
Біблія

Людина… Вінець земного творіння. Для чого вона приходить на землю, для чого живе і куди йде після смерті? Ці запитання споконвіку хвилювали і хвилюють філософів, поетів і письменників усіх часів. Рано чи пізно кожен замислюється над ними. Ось зараз і я міркую над сенсом людського життя, над тим, що в ньому є головним, а що несуттєвим. Невже людина з'являється на світ лише задля того, щоб їсти, пити, відтворювати собі подібних? Невже там, за гранню її життя, нічого немає, нічого не залишилося після неї? Лише горбик землі? Ще добре, коли квіти хтось посадить на ньому…
Як страшно, якщо залишається лише купа сміття або цегли.
Так намагалися знецінити людину теоретики, які доводили, що все в світі є матеріальним, і нехтували духовним.
Проте я не згодний з тим, що людська душа – це купа сміття або цегли, що це тільки прах. Не для того людина приходить у життя, щоб залишити після себе лише такий слід. Як говорить наймудріша з книг світу – Біблія, людина – це храм Божий, а храм Божий святий.
Отже, людина – це не просто творіння, вона не є мавпоподібною, вона є Богоподібною, вона є святою…
Такою її задумав і створив Бог, якщо вірити святому письму. Такою вона приходить у цей світ. А відходить такою, якою вона стає в процесі земного життя. Чи збереже вона храм своєї душі чистим і святим, чи перетворить його в руїну, в купу цегли – це залежить від самої людини.
«Собори душ своїх бережіть!» - ці слова старенького вчителя з роману О.Гончара «Собор» стали символічними. Вони прозвучали зі сторінок роману як набат, як застереження від духовного занепаду, який відчув письменник ще в 60-ті роки. Вони ще актуальніше, на мій погляд, звучать сьогодні, коли духовні цінності відсуваються на задній план, коли в погоні за матеріальними благами людина забуває про них.
А без духовних цінностей, я б сказав, людина втрачає Божу подобу, людську, перетворюється на робота, для якого головне в житті – кар'єра, машина, вілла, гроші. Про які вже там «собори душ» можна говорити, маючи на увазі людей типу Володьки Лободи – висуванця, браконьєра, кар'єриста і, як на мене, найстрашніше – батько продавця, людини без роду і племені, без історичної пам'яті.
Мабуть, саме тому вчитель Хома Романович звертається з порадою-закликом берегти собори душ не до бездуховного браконьєра-руйнача Володьки, хоч він і «сидів на культурі», але тільки заради кар'єри. Щоб не показати свою інтелектуальну вбогість, розумову неповноцінність, духовну спустошеність, збирався «й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось...мислять?.. Їм би оцей собор – стояли б і вік на нього молились… Хлібом їх не годуй, тільки дай ім. тієї козаччини!.. Дивний народ…»
Ні, не до Володьки Лободи, цього «порожнього діяча», не до людей типу тара тут та Ер, що влаштували дику оргію в соборі, а до Миколи Баглая і Єльки звертається вчитель як до юних душ, «чистих думками і непорочних діями».
Олесь Гончар в «Соборі» порушує одвічне питання людського буття, духовних цінностей, зв'язку між минулим, сьогоденням і майбутнім.
Кожен з героїв роману своїми думками, переживаннями, діями в певний час відповідає на питання, що є людина і чим є її душа? Кожен своїм життям, вчинками або ж будує свій храм, або ж своїми руками руйнує його, як говорить герой роману Ізот Лобода: «Той мурує, той руйнує». Тому і ділить він людей на майстрів і браконьєрів. І сина свого Володьку батько відносить до руйначів і не може зрозуміти, як вийшло, що він, «трудяга невсипущий», виховав браконьєра. Не таким виріс син, як батько хотів. Хіба думав заслужений металург Ізот Лобода, що рідний син віддасть його на старості доживати віку в будинок для безпритульних?
Ізот з гірким болем кидає у вічі синові, що він не батько йому після того, як той віддав його «у приют». Ізот Лобода гнівно засуджує таких кар'єристів, які все просвистять і, якщо допустити їх до влади, все сплюндрують, як на Каховському морі, де «пів-України пустили на дно».
Ізот Лобода достойно прожив своє життя, маючи душу – храм, що безкомпромісно протистояла всім тим, у кого душа була купою сміття.
Знатний металург із спокійною совістю відійшов у вічність, залишивши нащадкам для наслідування чистий храм своєї душі. І ми, молоде покоління, маємо в своїх душах вибудувати храм високої духовності і берегти «собори душ», як Микола Баглай, як Єлька, як Баглай-старший, як Вірунька. Олесь Гончар на прикладі цих образів довів нам, що більшість людей бережуть «собори своїх душ», він показав, що молоде покоління прагне до високих, світлих ідеалів, уміє розуміти, сприймати, зберігати і примножувати загальнолюдські цінності, щоб передати у спадок прийдешнім поколінням не руїну, не купу цегли, а святий храм душі своєї.
Мені імпонують чистотою помислів і діянь, відчуттям краси в природі, в людині, в соборі, у праці Микола Баглай і проста сільська дівчина Єлька з її щирим і таким природним прагненням людини до щастя. Дівчині хотілося справжнього, чистого кохання, проте, шукаючи його, вона, на жаль, іноді помилялась і гірко розчаровувалась, відчувала себе ошуканою, спустошеною: були ж поряд і люди типу бригадира, Володьки Лободи – люди бездуховні, з порожніми душами, браконьєри людського життя, руйначі всього прекрасного на землі. І тому мені стає зрозумілим і близьким стан оскверненої Єльчиної душі в ту мить її розчарування, коли вона подумки порівнює з отим оскверненим, опоганеним людьми собором, де замість святинь було звалище мішків із суперфосфатом та гора комбікорму. Храм її душі, який вона хотіла зберегти недоторканим, теж було спустошено, як і цю святиню. Проте коли вона підняла голову, їй відкрилося сяюче голубе небо з білим голубом та золотими зорями – цей єдиний, ніким не загажений, ост рівець чистоти і святості.
«Я – споганена – я не смію, не маю права тут стояти!» - кричало все в її душі. Проте щось примушувало її стояти і дивитись у цю глибінь. Вона своєю чистотою навівала на неї «відчуття провини», «чистоту спокуття», і надії на щось інше, високе.
І воно прийшло до неї, справжнє, чисте, ніжне, таким, яким вона вимріяла його, таким, що здатне слухати «музику сфер» і калатання від щастя сердець закоханих. Це таємниче, всесильне почуття, якого і «наймудріші мудреці» не можуть розгадати, коли людина без вагань подає руку своєму обранцеві. Так кохати можуть лише люди з чистою душею, справжнім храмом Божим, бо любов живе лише в неоскверненому місці. Вона не може жити в серці Володьки Лободи, бо він не може любити по-справжньому: не зберіг собору душі своєї – в ній поселилась бездуховність, вмостилася купа цегли, сміття, захланність.
Не дай, Боже, мати душу Лободи!
Володьки, для якого байдуже, якою ціною підійматися із сходинки на вищу сходинку кар'єри: чи ціною Каховського моря, під яким потоплено пів-України, чи ціною історичної пам'яті, творчого генія козацьких зодчих – собору, на місці якого він пропонує «молодіжне кафе відгрохати», чи ціною батькопродавства…
Подібні «генії»-руйначі не зупиняються ні перед чим, тому що ними керує руйнівний дух зла: його мета – руйнувати. Руйнувати духовний зв'язок між минулими і сучасними поколіннями, руйнувати святині, руйнувати душі людей, щоб вони із храмів високої духовності перетворилися у звалища сміття, купи цегли. Але їх руйнівна сила натикається на опір тих, хто, за словами Ізота, «мурує» -- будує світлий храм майбутнього.
За допомогою «Собору» я зрозумів, що він, той храм, починається із власної душі, тому й бачу себе в недалекому майбутньому в одній шерензі поряд із Баглаям – студентом, щоб створювати, а не руйнувати; разом з ним шукати духовних джерел, які живили минуле нашого народу, мусять живити сучасне і майбутнє. І ті святі собори, які нині відбудовуються і сповіщають світ своїми дзвонами про відродження храмів людських душ, мають стати турботою кожного з нас. Я радий, що зараз відкритий фонд на рахунок відродження Михайлівського собору в Києві як пам'ять про автора «Собору» Олеся Гончара, на думку якого у соборі живе «горда, нев'януча душа степу», «живе дух народу, його естетичний ідеал», який не підвладний часові і процесові старіння. Це дух вічності – він незнищенний. Гончаревий «Собор» учить нас слухати і розуміти мову святинь, душею вслухатися в неї.
Мені пригадується розповідь про Ісуса Христа, як він вигнав з храму торгуючих, що перетворили святиню у «вертеп розбійників».
І паралель: «Бережіть собори душ ваших…» Я сприймаю це як застереження не лише героям роману О.Гончара – воно звучить, як набат, кожному з нас у час, коли людство впинилося на грані катастрофи, тому що забуло про ті духовні скарби, які живили його в минулому.
Тож повернімося обличчям до цих святинь, освітимося ними, щоб уберегти од скверн «собори наших душ» і, очистивши їх, іти в майбутнє. Передаймо цей скарб і нашим дітям!
Пользователь в офлайнеКарточка пользователяОтправить личное сообщение
Вернуться в начало страницы
+Ответить с цитированием данного сообщения

Быстрый ответОтветить в эту темуОткрыть новую тему
1 чел. читают эту тему (гостей: 1, скрытых пользователей: 0)
Пользователей: 0

 



Текстовая версия Сейчас: 13.10.2011, 19:45

Украинская Баннерная Сеть
Ссылки: Студенческий портал СУМНО - Інтернет-видання про сучасну українську культуру <% SAPE %>