Студенческий форум КНЕУ

Здравствуйте, гость ( Вход | Регистрация )

 
Ответить в эту темуОткрыть новую тему
> Ідея духовного багатства людини у романі Олеся Гончара «Собор»
Дмитрий
сообщение 8.3.2011, 16:27
Сообщение #1


В ауте
**********

Группа: root
Сообщений: 1 704
Регистрация: 1.2.2011
Пользователь №: 1



Ідея духовного багатства людини у романі Олеся Гончара «Собор»


Ім'я Олеся Гончара відомо читачам завдяки його чудовим творам («Прапороносці», «Тронка», «Собор» та ін.). письменника завжди хвилювала доля народу, його духовне багатство, тому він, як правило, досліджує життя кількох поколінь українського народу.
Особливо глибоко й яскраво ідея духовного багатства людини розкривається в його романі «Собор».
Події в творі розгортаються повільно, без інтригуючи поворотів, однак одразу захоплюють читача. Знайомлячись із героями роману, му узнаємо, що всі вони зросли у робітничому середовищі Зачіплянки, де живуть «праведні люди» або, як Микола-студент сказав би, «правильні». Саме їх багатий духовний світ, їх погляди на історичне минуле, сучасність і майбутнє розкриває перед нами автор. Олесь Гончар найчастіше свої роздуми передає героєві роману Миколі Баглаю – студентові-металургу, в якого дуже сильно розвинуто почуття краси і правди. Звідки ж воно прийшло до нього? Адже немало лиха побачив цей синьоокий і чорночубий юнак у своєму короткому житті. Народився він в окопчику під свист снарядів і вибухи бомб, пізніше пізнав голод і скруту, допомагав матері ходити по селах «міняти», коли трохи не замерз. А потім, закінчивши ФЗН, пішов, як його брат Іван, на металургійний завод. Мабуть, оті сонячні степи, що «змалку входили в свідомість дітей», та край козацької слави, сиві могили та отой собор – «…шедевр, поема степового козацького зодчества» виплекали в нього духовну красу.
Собор цей став епіцентром конфлікту в романі між людьми праведними і ницими, між духовністю і бездуховністю. Собор як духовну субстанцію ми, читачі, пізнаємо переважно через сприймання Миколи Баглая. Він розуміє велику цінність цієї історичної пам'ятки. І коли Таратута, Жанна, Ера, Обруч на чолі з Володькою Лободою вчинили дику оргію в соборі, Микола постає проти них. Однак, тяжко поранений, тяжко поранений, він падає на порозі, немов перетинаючи їм шлях.
Ставлення до собору мешканців За чіплянки спочатку притлумлене, хоча всі вони розділяють позицію Миколи Баглая. Він розуміє велику цінність цієї історичної пам'ятки. Однак, коли зник із собору охоронний знак (його вночі зняв і підступно сховав Володька Лобода), коли поповзли чутки, що собор будуть руйнувати, на його захист стало все селище. І ось саме тут тонко й емоційно показує автор духовне багатство душ людських. Люди не залишилися байдужими, бо зрозуміли, що собор – їхня святиня. Тоді Вірунька і Леся-фронтовичка, Костя – сліпий танкіст і Ягор Катратий, Федя-вальцівник і Шпачиха – всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь і сумління, про їхню материзну, про саму духовну суть їхнього існування. І двох думок не було. На адресу руйнівників висловили вони гострі, але справедливі слова, як і одне-однісіньке з вуст Кості-танкіста: «Сволоцюги!»
У романі собор постає як диво довершеності народної архітектури, народного бачення і розуміння краси, духовного багатства народу нашого, як пам'ятка історичного минулого. Про це розповідає Петро Яворницький, професор, «грамотій з запорозькими вусами» махновцям, які хотіли збезчестити, зруйнувати собор. Гнівно він говорить про царицю, яка розгромила Січ, «наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж – хоч вели нас на сустави рубати – натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він і віках сіятиме над степами…»
Персонажі твору ставляться до собору, до Скарбного залежно від свого духовного розвитку, ерудиції, від людської й культурного рівня.
Ось перед нами зіщулений учитель арифметики, людина високої духовності. Важко склалася його доля, відсидів він у тюрмі (малюкам прищеплював любов до собору), але не втратив мрії про збереження витвору людського, як і раніше, схиляється перед величчю і красою пам'яті козацтва. Саме він звертається до закоханих Миколи і Єльки зі словами, що стали афористичними: «Собори душ своїх бережіть, друзі…Собори душ!»
Олесь Гончар у своєму романі створив галерею образів трудівників, правдивих, праведних і правильних людей.
Запам'ятався читачеві й образ Єльки, дівчини красивої, розумної, духовно багатої. На її долю випала особливо драматична стежина до щастя. З допомогою чудових людей (Миколи, Ізота Лободи, Ягора Катратого) вона зуміє подолати терни розлуки, тривоги і розпачу. І Микола, і Єлька приваблюють читача силою кохання, чистими ідеалами, скромністю, світлими поривами.
Позитивні персонажі роману «Собор» являють собою втілення духовного багатства людини. Зі сторінок твору вони ніби говорять, що заповіти й діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов'язок перед історією і сучасністю, перед минулим і майбутнім. Ми, «козацькі діти», як святиню маємо берегти пам'ять, духовне багатство народу нашого, набутки минулих віків, оберігати й примножувати їх.

Пользователь в офлайнеКарточка пользователяОтправить личное сообщение
Вернуться в начало страницы
+Ответить с цитированием данного сообщения

Быстрый ответОтветить в эту темуОткрыть новую тему
1 чел. читают эту тему (гостей: 1, скрытых пользователей: 0)
Пользователей: 0

 



Текстовая версия Сейчас: 13.10.2011, 19:45

Украинская Баннерная Сеть
Ссылки: Студенческий портал СУМНО - Інтернет-видання про сучасну українську культуру <% SAPE %>